Більшість уявлень про стратегію наших політиків є
неадекватними, бо не базуються на теоретичних знаннях. Разом з тим існують
проблеми, які принципово неможливо вирішити без наявності
стратегії.
Які уявлення політиків щодо стратегії є
неадекватними через відсутність теорії?
Два чоловіка, що жили в
один і той же час, співпрацювали, є авторами принципово полярних концепцій
– концепції розвитку, яку традиційно пов'язують з Леонардо да Вінчі, та
концепції балансу, яку пов'язують з Лукою Пачолі. Якщо першого знають
майже всі, то другого часто не знають навіть бухгалтери. Адже саме Пачолі
придумав те, що сьогодні називають "фінансовим балансом" – принцип
подвійного запису розрахунків з роздільною лінією між "дебет" та "кредит"
(з доповіді В.Нікітіна на КДКД). Отже є дві принципово різні стратегії
змін – розвиток та баланс, прорив та поступовість, революція та
еволюція.
Що краще для стратегії України – прорив чи
поступовість, розвиток чи баланс? Поки що ми навіть питання так не
ставимо. Частина політиків нам без дискусій пропонують прорив. Частина
політиків досі, як і раніше, намагаються підсвідомо витримувати баланс. А
широкий загал без дискусій, підсвідомо керуючись власними архетипами,
повсякчас вибирає баланс. Україні не обов'язково потрібен прорив,
можливо їй потрібен баланс. Дослідження українських траєкторій
розвитку – шлях до подолання нереальності та недієвості розроблюваних
стратегій.
Як визначити, які стратегії є реальні, а які приречені
та провал? Тобто як проекти залежать від троектів? Проект – це
бачення об'єктивації майбутнього, перспективне бачення об'єкту та/чи
об'єктної сфери діяльності. "Троект" походить від слова
"траекторія", тобто перспектива, що зпроекційована в минуле. Якщо в
минулому не було тих чи інших траєкторій змін-розвитку, проекти яких ми
вибудовуємо сьогодні, то без спеціальних надзусиль з нашого боку такі
проекти скоріш за все зазнають провалу (з доповіді В.Нікітіна на КДКД).
Отже сьогоднішнім стратегічним проектантам, перш ніж пропонувати
прориви, варто вивчити траєкторії минулих проривів України з їх успіхами,
помилками та наслідками.
Традиційно геополітика виступає однією
з головних сфер аргументацій для зовнішньополітичної стратегії. Але
геополітика була адекватною до кінця ХХ століття. В ХХІ столітті світ,
що пов'язаний транспортними, телекомунікаційними, фінансовими, правовими і
т.п. інфраструктурами – живе і змінюється в іншому просторі, ніж простір
географічний. Так на місце теорії геополітики приходить теорія
інфраструктурної політики, яка неодмінно має стати домінуючою в політиці
стратегування (з авторської доповіді на КДКД). Це означає, що про цю
теорію інфраполітики вітчизняні політики повинні мати хоча б базові
уявлення.
Тепер спробуємо популярно сформулювати уявлення про типи
та позиції стратегії з теорії багаторівневого стратегування. Рівень
управління цілісною країною, де можлива "стратегія збереження цілісності
країни", ми назвемо "нульовим рівнем стратегії" (0) . Рівень, де
цілісна країна намагається втілювати "стратегію зіткнення або рівної
конкуренції з іншими країнами", назвемо "першим рівнем стратегії"
(1). Рівень, де цілісна країна намагається втілювати "стратегію
перемоги в конкуренції з іншими країнами", назвемо "другим рівнем
стратегії" (2). Рівень, де політичні сили чи управлінці
загальнонаціонального рівня ведуть "стратегічну конкуренцію за управління
цілісною країною", назвемо "рівнем стратегії мінус один" (-1).
Рівень, де "всередині політичних сил чи гілок влади різні партії втілюють
стратегію домінування", назвемо "рівнем стратегії мінус два" (-2)
(з авторської доповіді на КДКД).
З точки зору теорії ігор, всі
стратегії рівня меншого за 0 є некооперативними, стратегії рівня 0
і вище – кооперативними. Стратегії рівня 0 і нижче є об'єктними (ми
збираємо в одне ціле країну як об'єкт); стратегії рівнів вищих за 0 є
суб'єктними (ми конкуруємо з іншими зовнішньополітичними суб'єктами та
переграємо їх).
Політик чи управлінець тільки тоді знаходиться
в стратегічній позиції, коли тип стратегії, що він пропонує,
дорівнює або нижчий за рівень його позиції. Якщо ми знаходимося в позиції
некооперативних стратегій рівня -2 чи -1, то для цієї позиції стратегії
вищих рівнів 0, 1 і 2 є фіктивними, тобто такими, що спрямовані на
неправдиву політичну рекламу і не можуть бути застосовані на нижчих рівнях
як власне суб'єктні стратегії. Отже сьогодні в українській політиці ми
маємо справу з фіктивними стратегіями, коли стратегії нижчого рівня
подаються як стратегії вищих рівнів, а політики та управлінці не
знаходяться в стратегічних позиціях.
Фіктивні дії створюють
стратегічний дисбаланс, що є гірше, ніж просто відсутність стратегії.
Коли у суперечку між політичними силами та навіть між партіями
всередині політичних сил українські політики змушують втручатися зовнішніх
суб'єктів впливу, внутрішні для країни некооперативні стратегії партій
стають зовнішніми некооперативними стратегіями країни. Так
стратегічний дисбаланс породжує зовнішнє управління та шкодить
міжнародному реноме країни.
Тепер проінтерпретуємо актуально:
допоки НУ конкурує з БЮТ за домінування всередині помаранчевої політичної
сили (на стратегічному рівні -2), допоки НУ+БЮТ як політична сила конкурує
з політичною силою ПР за домінуючий вплив на цілу країну (на стратегічному
рівні -1), стратегії рівнів 0, 1, 2 не можуть в принципі бути дієвими, бо
боротьба іде на нижчих рівнях.
Отже без застосування теорій
стратегування вітчизняні стратеги є неадекватні самі та вводять в оману
інших.
Які традиційні проблеми неможливо вирішити без
стратегічного мислення?
Проблема перспективи країни
безпосередньо пов'язана з проблемою депопуляції. Сьогодні всі партії
пропонують шалені гроші з держбюджету за кожного новонароджену людину аж
до її повноліття. Тенденція така, що скоро нове тіло, тобто одиниця
населення, для державного бюджету коштуватиме дорожче, ніж вже навчений та
працюючий вчений чи вчитель. Коли на відтворення суспільства затрати
починають значно перевищувати затрати на розвиток, країна приречена.
Люди народжують дітей не тому, що вже мають на це гроші, а тому що
мають позитивну перспективу свого життя. Витрата великих грошей на
народження та зростання дітей – одна з найбільших помилок нинішньої влади,
яка обов'язково призведе до великих проблем. Коли з'явиться стратегічна
перспектива у країні, з'явиться і упевненість людей в майбутньому, а отже
вони почнуть народжувати дітей. Отже винятково наявність стратегічної
перспективи веде до зростання населення, а не
гроші.
Проблема структури державного та муніципальних
бюджетів безпосередньо пов'язані з відсутністю стратегій. Досі
структури бюджетів є наслідком компромісів та цинічних міжпартійних торгів
(рівня -2 та -1), що не мають жодного відношення до стратегії розвитку
країни (рівень 0) та теорії структури бюджетів. Наші бюджети – без
короткострокових стратегій розвитку (0), без принципу бюджетування (0),
без інфраструктурного підходу (0). Отже нульовий стратегічний рівень в
структурі бюджетів поки що не може бути
досягнутий.
Відсутність стратегічних підходів до зовнішньої
політики створила хибну мішень – НАТО та хибну дилему: НАТО чи
не-НАТО. Насправді це проблема державної безпеки (рівні 0, 1, 2), а
НАТО – інструмент рівня 2, причому не єдиний і не найкращий. Політики, які
мислять стратегічно, спочатку формулюють вимоги та критерії безпеки (на
рівнях 0, 1, 2), а потім шукають інструменти. За відсутності стратегічного
мислення розкол в країні (рівні -2 та -1) щодо НАТО став основою
зовнішнього управління країною. Так за відсутності стратегії та
стратегічної комунікації питання про НАТО фактично знищує безпеку
країни.
Виконавча влада сьогодні діє не просто нестратегічно чи
непродуктивно, вона діє контрпродуктивно. Парадокс контрпродуктивності
управління – економіка найкраще розвивається за того Уряду, який найменше
здатен до управління. Тип управління в Уряді не може бути змінено, бо
де-факто не існує такого суб'єкту в країні, який би був в стратегічній
позиції над Урядом, який би запропонував стратегію реформи виконавчої
влади. Президент за Конституцією не є в стратегічній позиції. Розподіл
повноважень між Президентом та Урядом – це некооперативна стратегія -1
всередині виконавчої влади; розподіл повноважень між президентськими
міністрами та коаліційними міністрами – це некооперативна стратегія -2
всередині Кабміну як підрозділу виконавчої влади. Стратегія реформ
державного управління (хоча б рівня 0) має описувати вибір між типами
управління (адміністративний, кризовий, програмно-цільовий, стратегічний),
між способами управління (системно-ієрархічний, мережево-інфраструктурний,
символічний, віртуальний).
Отже головна проблема стратегування в
країні – як нам зайняти стратегічну позицію на рівнях -2 та -1 та вийти
хоча б на нульовий рівень стратегії.
Читати частини 1, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10
